Майбутнє України — у глобальній системі виробників продовольства

 

Найважливіше завдання аграрного виробництва – забезпечення населення продовольством. Завдання чітке і зрозуміле, проте далеко не таке просте, яким видається на перший погляд.

Чисельність населення планети зростає. Якщо перший мільярд людство подолало на початку ХХ ст., то перше десятиліття ХХІ ст. відзначене взяттям семимільярдного рубежу. Лише за останні дванадцять років чисельність населення планети зросла більш ніж на мільярд людей.

Проте зростання чисельності населення супроводжувалось і якісними соціальними змінами. Паралельно відбувалася велика міграція населення із сільської місцевості в міста, і на сьогодні понад 3,5 млрд. людей, тобто половина населення планети, є міськими жителями. Якщо така тенденція збережеться, на 2050 рік понад 5,5 млрд. осіб житиме в містах. Міське населення продовольства не виробляє, а лише споживає його. Уже тепер така ситуація створила значну соціальну напруженість у країні.

Розвинені країни мають кризу надвиробництва аграрної продукції й водночас нестачу зовнішніх ринків для її реалізації. Бідні країни позбавлені фінансових можливостей для організації власного ефективного сучасного аграрного виробництва або імпорту продовольства для забезпечення потреб населення, що інтенсивно зростає.

Тим часом площа орних земель на планеті щороку на 14—16 млн. га зменшується внаслідок активних процесів ерозії, засолення, опустелювання та деградації цілих регіонів. На 13 млн. га щороку зменшується і площа лісів. Це – наслідок розбудови міст, нових доріг, промислових підприємств, складів промислових відходів, видобутку сировини для переробки та будівництва, дров тощо. Діяльність людей зосереджена насамперед у найсприятливіших для проживання і вирощування сільськогосподарських культур регіонах планети. Внаслідок діяльності людини виснажуються природні ресурси, особливо запаси незабрудненої чистої прісної води, знижується родючість ґрунтів, скорочуються площі, зайняті лісами. Можливості освоєння для потреб аграрного виробництва нових територій на планеті буде повністю вичерпано до 2050 року.

Проблеми забезпечення населення продовольством стають дедалі гострішими у глобальному масштабі. Погіршення ситуації з виробництвом достатньої кількості продуктів харчування спричиняє і глобальне потепління. У багатьох випадках нинішні технології вирощування не забезпечують збільшення валових зборів сільськогосподарських культур в умовах крайніх перепадів температур, дефіциту вологи, високої засоленості.

На великих просторах Африки, Австралії, Азії, Південної Америки інтенсивно відбуваються процеси аридизації. Сприяє їм знищення лісів, особливо вологих тропічних, гірських і водоохоронних, надмірне випасання худоби, екологічне невігластво місцевого населення, що випалює території під ріллю, знищує кущі та дерева на паливо, жадібність до збагачення аграрних латифундистів.

Більшість країн, котрі мають сільськогосподарське виробництво, сьогодні гостро потребують значних капіталовкладень в аграрну науку, у дослідження, спрямовані на створення нових, адаптованих до екстремальних умов вегетації регіону сортів та гібридів, забезпечення сучасних технологій їх вирощування, раціональних систем мінерального живлення, екологічно чистих і ефективних систем надійного контролювання бур’янів, шкідників та хвороб.

Сьогодні постала нагальна потреба у принципово новому екологічному баченні проблем та шляхів їх вирішення для всього комплексу аграрного виробництва. Життя вимагає гармонійно вписати роботу аграрного сектору економіки у природні біоценози і знайти шляхи їх успішного співіснування.

Унікальна за природними можливостями територія нашої країни не може стояти осторонь вирішення глобальних проблем виробництва продовольства. Проте умови зростання такого виробництва у нас принципово відрізняються від аналогічних умов в інших країнах. Наприклад, у США ступінь розораності території становить лише 12%. Тобто за необхідності ця країна здатна подвоїти площу орних земель без відчутного перевантаження довкілля. В Україні площа орних земель уже не може бути збільшена. Свого часу, в гонитві за валовими зборами і переможними рапортами керівництву, недалекоглядно розорали й ті території, які мали би залишатися із природною рослинністю. Показник розораності території нашої країни становить близько 57%. Недарма Україна має у структурі своєї території найменшу площу лісів — лише 15,6%. Це переважно молоді ліси. Тоді як у більшості країн Європи показник рукотворних лісів становить 30—33% і більше. Відповідно, у нас найменше в Європі забезпечення території водою.

Проблем і небезпек у аграрному секторі країни за попередні десятиліття активної й нераціональної діяльності аграріїв нагромадилося багато. Тут і хронічний негативний баланс поживних речовин та гумусу на орних землях, і активні ерозійні процеси на більшості площ орних земель, і слабка технічна оснащеність аграрних підприємств, і недосконала кредитна політика, ослаблена агрономічна служба, і жорстке підпорядкування її роботи бізнесовим інтересам сьогодення. Перелік проблем ситуації не покращує, їх необхідно розумно вирішувати.

За умови раціонального і дбайливого ставлення до своєї землі ми могли б не лише самі бути з хлібом, а й стати провідним виробником продовольства у світі. Проте самого бажання тут замало.

Насамперед необхідні зусилля аграрної науки для того, щоб чітко визначити орієнтири, етапи і напрям руху аграрного сектору економіки. Зміни клімату вносять свої серйозні корективи у діяльність усього комплексу рослинництва, і ми зобов’язані негайно вирішити проблеми захисту орних земель від негативного впливу природних чинників.

Уже сьогодні у зоні ризику перебувають понад 55% площ орних земель країни, тобто вся зона Степу. Межі кліматичних зон за останні десятиліття фактично перемістилися на 100—150 км на північ, і сьогодні в південній частині традиційної зони Лісостепу умови вегетації посівів усіх сільськогосподарських культур такі ж, як у Степу.

Аграрна наука має багато напрацьованих рецептів, як протистояти вітрам і формувати сприятливіший для життя людей та вегетації рослин мікроклімат на полях, як накопичувати, зберігати й раціонально витрачати дефіцитну вологу дощів та снігу, як підбирати сільськогосподарські рослини, що економно витрачають воду, як обробляти ґрунт, як краще поливати посіви і як краще сіяти. Втілення наукових здобутків у життя забезпечить стабільність аграрного виробництва та отримання вагомих валових зборів зерна, овочів, фруктів, кормів тощо.

Реалії сучасного виробництва демонструють не лише успіхи, а й величину невикористаного потенціалу нашого аграрного виробництва. Проілюструємо це на прикладі. Зусиллями вітчизняних селекціонерів створено сорти пшениці, що здатні формувати по 100—110 ц/га якісного зерна. Проте реальна урожайність цієї культури в країні становить близько 37 ц/га. Аналогічна ситуація і з показниками інших сільськогосподарських культур. Чому така велика різниця між урожайністю можливою і реальною? Відповідь на це запитання можна знайти в аргументах, що вже наведені у тексті.

Аграрний сектор економіки є і завжди буде одним із найважливіших для нашої країни. Тільки він здатний забезпечити кожного жителя обов’язковим і незамінним для життя чинником — продовольством. В умовах зростання дефіциту продовольства у планетарному масштабі ми не маємо ні морального права, ні економічного сенсу нехтувати можливостями, що склалися.

Наша країна вже фактично входить у першу п’ятірку країн, які продають продовольство іншим. Наприклад: у 2011 році валовий збір зерна озимої пшениці становив 21644,9 тис. т, ячменю ярого — 5862 тис. т, кукурудзи — 22837,8 тис. т. Внутрішнє споживання зерна озимої пшениці на продовольчі потреби становить близько 7 млн. т на рік. Разом із забезпеченням потреб у кормах сучасного тваринництва внутрішнє споживання не перевищує 20 млн. т. Решта, за винятком формування необхідних страхових запасів зерна в країні, може бути реалізоване на зовнішньому ринку.

Проте роль нашої країни може бути істотно вагомішою на зовнішньому ринку, якщо ми по-господарському підійдемо до вирішення питань повнішої реалізації продуктивного потенціалу гібридів і сортів на вітчизняних полях, зменшимо непродуктивні втрати вирощеного врожаю (лише збирання врожаю зернових колосових культур традиційно триває більше місяця). Відомо, що втрати вже через 10 днів після дозрівання посівів становлять майже 0,5—0,9 т/га зерна, а впродовж 30 днів сягають двох і більше тонн на гектарі.

Проте наша країна за два десятиліття так і не спромоглася налагодити серійне виробництво сучасних якісних вітчизняних зернозбиральних комбайнів. Виробничники багаторазово переплачують валютою за імпортну техніку зграям перекупників та посередників, що в таких умовах «ринкової економіки» наживаються на чужій праці.

Заслуговує уваги і проблема покращення якості отриманої продукції полів, насамперед зерна. Зона Степу потенційно може бути експортером значних обсягів зерна продовольчих твердих і сильних пшениць. Яка їх частка у зерновому експорті сьогодні? Чому їх мало у валовому зборі зерна? Причини всім відомі. Так переплітаються різні проблеми — від наукових, екологічних, моральних, економічних – до політичних і геостратегічних.

Для їх успішного вирішення у нас є все: чудові орні землі, здобутки аграрної науки, наші люди вміють і хочуть працювати. Необхідна лише чітка визначеність і скоординовані зусилля держави та суспільства. А це вже людський чинник, який залежить від кожного з нас.

 

Джерело: Дзеркало Тижня